Урок мужності

Тема: Час і досі не загоїв рани…

Мета:

–    ознайомити учнів з трагічними сторінками історії про війну в Афганістані, участю в ній наших земляків, біографічними даними односельця Пономарьова О В.

–     виховувати патріотичні почуття та бажання берегти мир на планеті Земля.

Обладнання: ілюстрації, фото афганця Пономарьова О.В.

Хід уроку

Минають роки, відлітають у вічність…Та в пам’яті людей зберігаються спогади про війну в Афганістані.

Серед тих, хто воював в Афганістані, було багато і наших земляків.

Про одного з них я хочу розповісти. Це – Пономарьов Олександр Вікторович.

Народився він 14 квітня 1967 року в селищі Солоне.

В 1982 році закінчив Солонянську середню школу. З  вересня 1982 по квітень 1985 року навчався  в Дніпропетровському ПТУ № 13 на машиніста – бульдозериста.

В квітні 1985 року пішов на службу в армію. Два місяці тривало навчання у місті Ташкенті. А з червня 1985 по червень 1987 року – служба в Афганістані у провінції Газни на посаді заступника командира взводу.

У свої вісімнадцять років став свідком та учасником воєнних подій в Афганістані. Ще й донині Олександр Вікторович йде із хлопцями - афганцями в тривожних снах у бій, затуляючи від куль один одного.

Йому важко повертатися до цих чорних сторінок у своєму житті, та ще важче вирвати їх, знищити і забути.

Потрапивши на палаючу Афганську землю, мужні воїни – інтернаціоналісти всім серцем прийняли її біль, як свій, і до останнього подиху захищали інтереси її багатостраждального народу.

В ім’я волелюбного афганського народу, ім’я миру, братерства на землі, вони, не вагаючись, готові були віддати найдорожче – життя. Багатьом із них ніколи уже не повернутися до рідної хати, не побачити ні рідних, ні неба, ні гарної землі.

Не одна мати так і не діждалася сина з цієї війни. Тихими вечорами переглядає листи свого сина, намагаючись воскресити його у своїй пам’яті.

Скільки вас із доріг не вернулось до отчого дому,

Хоч затихла зимою у світі вогненна гроза,

А синів матері виглядають у горі німому –

Крає серце пекуча ще й досі сльоза.

Над головами свистіли кулі, кожна хвилина життя могла стати останньою. Але Пономарьову Олександру Вікторовичу випало щастя вижити і повернутися до рідної домівки.

 Повернувся він додому в званні старшого сержанта.

За відмінну службу Пономарьов О. В. нагороджений  медалями:

«За отличие в воинской службе», «Воину интернационалисту», «Ветерану интернационалисту», двома медалями «От благодарного афганского народа», а також трьома ювілейними медалями.

Але найвищою нагородою для тих, хто уцілів, є життя.

Час і досі не загоїв рану – цей одвічний біль Афганістану. Чимало літ минуло відтоді, як вивели з Афганістану війська, але рани цієї війни кровоточать й досі.

Олександр Вікторович Пономарьов часто зустрічається з учнями Солонянської середньої школи №1, де він говорить, що ми не повинні забувати жертв Афганістану. Це потрібно для того, щоб нові афганістани не виникли на нашій землі, щоб вони не повторювалися для наших людей ніколи.

Вище підіймайте стяг Пам’яті! Щоб ніхто у світі не зміг зробити вигляду, ніби він забув, як втрачали найдорожчих людей, забув, як чекали першого дня без війни.

Стільки років щасливої тиші,

Та вривається голос в ефір,

Що благає. Нагадує. Кличе:

Захистіть, збережіть, люди, мир!

Кожен день, кожен час пам’ятайте,

Скільки жертв нам війна принесла.

Все, що можна, для миру віддайте,

Збережіть для нащадків життя.